21.11.2015 Проща громади у Фатіму (Португалія)

     Моя незапланована та (як стало зрозуміло пізніше) невипадкова поїздка до Португалії розпочалася листуванням із композитором та виконавицею моїх пісень, Наталею Пилипонюк. Напередодні ми працювали над новими темами та обоє відчували велике натхнення до довершення. Наталя написала про те, що шкодує, але в ті вихідні не зможе продовжити нашу роботу, оскільки вирушає до Португалії. Я, вмотивована спонтанним бажанням, не зазираючи у свій записник, відповіла, що також дуже хочу в цю поїздку. Розмова відбувалася пізно ввечері, та вже на ранок я отримала відповідь від Наталі, що звільнилося одне місце в автобусі. На той час я вже пригадала про заплановані зустрічі та заходи, але все-таки прислухалася до внутрішнього голосу та вирішила обрати незаплановане.

    Також, моїм рішенням керувало велике бажання відпочити від турбот, розвіяти дорогою стрес та зануритися у новизну відчуттів від подорожі. Всі ці бажання здійснилися, ще й доповнилися цікавими випробуваннями власних можливостей та несподіванками, що спонукали замислитися, бо подорож ця була не туристичною, а паломницькою прощею до святого місця: Фатіми.

     Стільки цікавого дізналася та побачила під час поїздки, але розповім тільки про деякі, здавалося б незначні, епізоди цієї подорожі, що зробили її для мене «невипадковою».

     Дорогою туди нам показали фільм, з якого я вперше дізналася про подробиці Фатімської історії та важливість цієї прощі. Також, із розмов паломників я зрозуміла, що люди чекали на неї та готувалися. Пам’ятаю, коли ми групою проводили «Страждальний шлях Ісуса», що простелявся крізь оливний сад, відчувалася особлива атмосфера, якась незрима дивовижна присутність супроводжувала нас та виявляла себе змінами у повітрі на кожній із п’ятнадцяти зупинок, впорядкованих капличками, що означали життєві страсті Ісуса Христа.

     Наступного дня цим шляхом я йшла сама. Зачарована пейзажами саду, що радісно виблискував післядощовим сонечком, я ділилася враженнями від прощі зі своїм чоловіком по телефону. Нашу розмову перервала «випадкова» зустріч з о. Сергієм з Барселони. Він тоді поспішав і на моє привітання «Слава Ісусу!» відповів незвично: «Не вірю! Не вірю!». Звісно, це було сказано від несподіваної зустрічі та з жартівливою інтонацією, але для мене ці слова прозвучали наче виклик і невгамовно продовжували «кружляти» в голові, пробуджуючи якесь дивне відчуття провини…

    Я наздогнала дівчат нашої групи, і разом ми попрямували в українську церкву. Тоді там правив Службу Божу Владика Діонісій. Потрапили ми якраз на час проповіді, власне, коли мовилося про чудодійне явлення Богородиці у формі «сонця у танці». Я зосередилася на цих словах, але тепер вони приєдналися до фрази о. Сергія, і в голові вже не давало спокою: «сонце танцює, не вірю, не вірю»… Ця фраза мене підштовхувала до висновку про необхідність якогось доведення моєї віри. Але довести в який спосіб, навіщо та чому  я ще не розуміла, будучи переконана в тому, що Бог і так знає моє серце, думки, наміри, вчинки…

     «Вчинки… саме так, Йому потрібні вчинки…»  відчуття провини поглиблювалося. «Можливо, потрібно було пройти на колінах шлях до Матінки Божої…»  міркувала я. Але ці зусилля були б марними без духовної підготовки, внутрішнього переконання та глибокого усвідомлення цього вчинку. «Богу потрібні щирі пожертви…»  нова фраза охопила мої думки якоюсь безвихіддю, і вже емоційна втома додалася до фізичної. Бажалося лише одного: або залишитися самій в тому оливному саду в надії на прозріння, або мерщій дістатися додому та відпочити.

     На зворотному шляху в автобусі показали сучасний художній фільм про те, як у повсякденному житті Бог через людей та через внутрішній діалог розмовляє з нами. Це не було для мене відкриттям, радше нагадуванням… Не пам’ятаю, чи додивилася кінострічку до кінця перш ніж заснула, але добре пам’ятаю, що прокинулася у сонній тиші автобуса, а в голові звучав спів: «Аве Марія, Алилуя. Алилуя, Аве Марія». Далі в пам’яті почали виринати кадри з фільму про історію чудесного явлення у Фатімі в домішку зі спогадами про поїздку, а почуття провини змінилося на почуття вдячності. У голові кружляли римовані фрази, які я обіцяла собі записати потім… Але хтось надто добре знає, як закінчуються схожі обіцянки. Тому цей «хтось» знав, яким чином розігнати ті лінощі та зробив так, що мій телефон випав із сумочки та поповз по підлозі автобуса. Таким чином був написаний вірш, який вже наступного дня став піснею.

     Ось така коротенька історія, сповнена маленьких несподіванок та «невипадкових випадковостей», немов доказ та нагадування про Божу присутність, своєрідне спілкування з нами та необхідність підтримувати цей діалог зворотнім зв’язком: своїми вчинками. Це так прекрасно, відчувати Його розмову та присутність… Безмежно вдячна Богові за можливість поділитися роздумами в цій статті та почуттями у пісні «Аве, Маріє, Алилуя!».

Поділитися в: